Юначе народний депутат, або Молода політика України

[Kurtsev]

З радянських часів наші люди звикли, що ними керують поважні сивоволосі чоловіки пенсійного чи як мінімум передпенсійного віку. Молодь мала починати з комсомолу, а там, дивись років до п’ятдесяти і колишній комсомолець в люди виб’ється. Після розпаду СРСР традиції тоталітаризму почали ламати – де боляче і по живому, а де і легко, як солом’яну хатинку Наф-Нафа (чи Ніф-Ніфа?). От і молодь різко отримала шанс спробувати владу на смак, не дожидаючись зморщок и сивини. Чи не отримала?
Політика – така цікава штука, що вплинути на неї можна, але як правило, тільки зсередини. Будучи поза нею, дуже важко достукатися до когось, хто вже деякий час пробув там, у святая святих. Хоча все одно можливо – от я, наприклад, саме тим і займаюся. І якось після чергового пікету перед стінами облради я сів і задумався: а чи впливає взагалі молодь в Україні на політику?
Наскільки я знаю, в нашій державі величезна кількість молодіжних громадських організацій (за неперевіреними даними десь близько півтори тисячі). Всі вони існують для того, щоб молодь могла донести свої ідеї туди, у вищі ешелони. Скажу чесно: виходить далеко не завжди, і від «глухоти» деяких керманичів аж руки опускаються. Бо інструментів впливу в нас багато, але всі вони, як би це сказати, дуже демократичні і ліберальні. А деякі владні люди ще, мабуть, з радянських часів, демократії і лібералізму не сприймають взагалі. Ми пікетуємо обл. і міськради, але далеко не завжди до нас виходять чиновники. Ми пишемо безкінечні звернення і листи – але десь тільки десята частина з них знаходять відгук у сесійних залах і знаходить відображення в нових законах. Та ми не ображаємося, боже збав. Нам не важко, ми будемо писати і пікетувати знову і знову. Але за таких обставин будь-яка розумна людина задумається і почне шукати інший шлях. А він один – якщо тебе не помічають політики, стань одним із них і просувай свою ідею вже зсередини.
Якщо поглянути на нинішню політичну еліту (останнім часом це словечко дуже полюбили в Україні), то серед отих найелітніших не так вже й мало молоді. Я вже не кажу про останні рейтинги найвпливовіших політиків України, серед яких 35-річні і ще молодші посідають далеко не останні місця. От, наприклад, кілька днів тому своє чергове дослідження опублікував Київський інститут Горшеніна. Там надрукований чіткий список з 50, здається, політиків до 35 років (не буду казати, хто його очолює – самі здогадаєтесь), а директор інституту Кость Бондаренко в коментарі пише, що саме за такими людьми майбутнє. Не хочу тут чіпати об’єктивність таких досліджень, мене зацікавила сама теза: українцям набридли старі керівники, вони хочуть свіжої крові в політиці.
Судячи з того, що я чув від людей підчас останньої передвиборчої кампанії, а я, зрозуміло, дуже пильно дослухався, то таки правда – хочуть. І навіть приклади вже є, де вони, люди, своє бажання втілили.
От, наприклад, мерові невеличкого міста Зборів на Тернопільщині Василю Мартюку всього 24 роки. Мером він став у 23. Я поцікавився його біографією і виявив, що він за свій вік устиг побути головою скаутської організації (яку сам і відкрив у своєму місті), членом УНП, депутатом райради, яку до того сам багато разів і пікетував. Причому в якомусь інтерв’ю, даному одразу після перемоги на виборах, він заявив, що саме непорозуміння з владою з тих часів і підштовхнуло його до ідеї балотуватися на високий пост. І це, на мій погляд, нормальний шлях до політики. Бо сини, дочки, зяті і невістки в політиці виглядають аж занадто підозріло, хоч і мають, як правило, серйозний послужний список.
По-моєму, секрет, за допомогою якого молодь може впливати на політику, дуже простий, як і все геніальне: треба бути активним, ініціативним і не боятись непорозумінь із тими, хто сильніший. Знаю, звучить банально, але іноді саме за такими фразами і ховається правда. Сказано ж було дві тисячі років тому: хто стукає, тому відкривають. Правда, в Україні іноді стукати доводиться дуже й дуже довго. Але кому сьогодні легко?:)

Олексiй Курцев